Кривавий Жнець
Кажуть, що колись на небесах було сонце. Воно світило над землею, поки не з’явився Кривавий Жнець — змієподібний дракон, породжений з прокляття воєн, пролитої крові та останнього зітхання померлого бога. Його тіло — це потік живої крові, що тече вічно, ніколи не згущуючись. Він з’являється з хмар, коли на землі проливається надто багато крові — ніби самі небеса вирішують, що час жнив настав. Його крила — згустки плазми, що мерехтять від болю і ненависті. У нього немає очей, тільки порожні отвори, з яких струмує червоне світло, здатне зводити розум. Кожен його політ залишає на небі шрам — багряний слід, який не зникає місяцями. Люди вважають, що цей слід — знак наближення катастрофи. Там, де він пролітає, ламаються дерева, скисає вода, і навіть час починає текти навспак. Ніхто не знає, звідки він прийшов. Одні вважають, що він — кара за гріхи людства. Інші — що це дух усіх загиблих воїнів, які відмовилися знайти спокій. Але всі знають одне: якщо ти побачив у небі Кривавого Женця — біжи, молися, або зустрінь кінець з мечем у руках. Бо Кривавий Жнець несе лише одне — очищення через кров.
Око Багряного Місяця
Колись це було звичайне село — забуте богами, але живе людьми. Проте однієї ночі небо розірвалося, і місяць, як ніколи, спалахнув кров’ю. У його центрі розплющилось гігантське око — всевидюще, пульсуюче, безжальне. Воно дивилося не просто на світ — воно проникало в душу кожного, хто ще дихав. І тоді з’явився Кровавий Ворон. Ніхто не знає, звідки прийшов цей гуманоїд у плащі лікаря-чумного. Його очі, палаючі червоним світлом, ніколи не кліпали. Вони завжди були звернені вперед — мов компас, що вказує лише на смерть. Його меч, вкритий висохлою кров’ю, спочивав у ножнах на правому боці, наче спраглий звір, готовий знову вкусити. Кажуть, він не говорить. Він лише з’являється, коли Око пробуджується. Кров падає з неба, змиваючи життя і надію. Місяць палає над головами, слідкуючи за кожним рухом. А Кровавий Ворон стоїть посеред вулиці, ніби очікуючи на когось. Можливо — на тебе. Це не просто покинуте село. Це — Жневе Поле. І той, хто перетне його межу, більше не повернеться.
Легенда про Мохового Рицаря — Духа Лісу
Давно, коли ліси ще говорили мовою вітру й листя, жив у цих краях мужній рицар на ім’я Ельвард. Його серце було чисте, а меч — гострий, та найбільше він цінував не славу чи золото, а спокій природи. У часи великої війни, коли армії палили ліси, Ельвард став на захист зеленого царства. Він один утримував перевал проти полчищ, які прагнули вирубати стародавній ліс для своїх машин і замків. У смертельному бою рицар загинув, але перед останнім подихом прошепотів обітницю: "Допоки стоїть цей ліс — я теж стоятиму." Природа почула його присягу. Могутні духи дерев з'єднали тіло рицаря з землею, і з того часу він став Моховим Рицарем — вічним стражем лісу. Його обладунок поріс мохом, лице сховалося під шоломом, а очі світилися зеленим вогнем. Кажуть, що коли хтось заходить у ліс зі злом у серці, навколо згущується туман, і з тіні дерев виходить висока постать, що опирається на меч обома руками. Сталь його обладунку вкриває мох, та в ньому ще видно блиск того самого лицаря, що не зрадив ні клятві, ні лісу. Але якщо ти прийшов із добрими намірами — Моховий Рицар лиш спостерігає мовчки, ніби сам ліс тримає тебе під захистом. Так ліс має свого безсмертного вартового. І поки він стоїть — ніхто не зможе зламати спокій цих священних земель.
Легенда про Того, Хто Дивиться з Пустоти
У місті, що ніколи не спить, де світло ліхтарів тьмяніше за тіні, існує легенда, про яку говорять лише пошепки. Її бояться навіть ті, хто нічого не боїться. Вона — про істоту, народжену з самої Пустоти. Кажуть, що ця істота не має імені, бо її ім’я не може бути вимовлене людською мовою. Вона — не демон, не дух, не людина. Вона — відплата. Її не цікавлять злодії, шахраї чи брехуни. Вона приходить лише до вбивць. І не просто до вбивць — а до тих, хто забрав людське життя навмисне, без каяття. Коли такий убивця вбиває, світ навколо нього починає змінюватися. Спочатку зникають кольори. Потім — світло. І зрештою, настає абсолютна темрява. І серед тієї темряви він бачить лише очі. Очі, що дивляться з Пустоти. Ніхто не знає, скільки їх — десятки, сотні, тисячі. Вони просто дивляться — крізь душу, крізь тіло, крізь розум. А потім починається справжнє покарання. Істота не вбиває. Вона руйнує. Повільно й болісно вона знищує внутрішній світ убивці. Кожен страх, кожне приглушене почуття провини, кожен фрагмент психіки — ламається. Людина перестає бути людиною. Вона залишається живою, але більше не може відчувати, говорити чи мислити. Вона стає овочем — існуванням без змісту, тілом без свідомості. Ніхто не бачить, як приходить Істота з Пустоти. Але всі знають, коли вона вже тут: раптова тиша, безжиттєвий погляд у вікні, і очі, що світяться з глибини тіней. Так місто захищає себе. Не поліція. Не суд. А Вона. Тиша Пустоти завжди спостерігає.
Легенда про Дракона Рівноваги
У давні часи, коли світ лише вчився тримати баланс між світлом і темрявою, з'явився Великий Дракон — Вартовий Рівноваги. Він не був добрим чи злим, білим чи чорним — його луска мала обидва кольори, які перепліталися так само, як день і ніч, як інь і янь. Його ім’я забуте вітрами часу, та всі народи пам’ятали його призначення: він приходить тоді, коли одна сила починає переважати іншу — коли темрява поглинає світло, або світло палить усе, не залишаючи тіней. Його присутність — не покарання, а попередження. Він не нищить — він вирівнює. Кажуть, коли на сході міста надто довго сяє сонце — в'януть поля й зникає спів птахів, і тоді з неба злітає чорне крило Дракона. Коли ж на заході ночі стають безкінечними, а серця людські холонуть — розгортається біле його крило, приносячи іскру надії. Його поява — завжди тиха. Він не рикає, не спалює. Його погляд — це дзеркало, у яке мусять подивитися царі та жебраки, воїни й поети. Він питає лише одне: "Чому ти забув про другу сторону?" І ті, хто чує його голос у снах або бачить слід його тіні на горах, знають — прийшов час об'єднати протилежності. Бо тільки в гармонії — справжня сила. Так і живе Дракон Рівноваги — не серед зірок, не під землею, а в середині всього, що має дві сторони. І коли ми забуваємо про одну з них — він приходить знову.
Легенда про Самурая Пустоти
Колись‑то, у тінях світів, де навіть тиша боїться лунати, народився воїн без імені й без пристані. Його називають Самурай Пустоти. Не суддя й не захисник, — він лише лезо, викуване з нічого, що приходить, коли рівновагу вже неможливо відновити словом чи молитвою. Де народжується пітьма Кажуть, у далекій беззоряній пустці існує Врата Темряви. Коли на терезах світу одна чаша невблаганно перевищує іншу, крізь ці ворота виринає постать у чорному зорі. Його обладунок поглинає світло, а маска‑оні з перекошеною посмішкою застигла в одвічному реві. Де проходить Самурай Пустоти, гаснуть багаття, бліднуть місяці, і навіть тіні втрачають обриси. Його шлях — кров і руїна На відміну від Дракона Рівноваги, що шепоче про гармонію, Самурай ні з ким не сперечається. Він рахує лише удари свого меча. Він не карає зло і не захищає добро; він стирає надмір. Якщо сяйво безжально палить темряву — він вирубує вогонь. Якщо чорна ніч пожирає сонце — він проливає морок. Його меч відміряє смерті стільки, скільки потрібно, щоб знову зрівняти чаші терезів. «Гармонія, відновлена без жалю, — міцніша за крихку милість», — шепоче він, стираючи кров із клинка. Після битви — пустка Коли останній крик затихає, Самурай Пустоти не приймає подяк. Чорний пил здіймається довкола нього, і постать зникає у вихорі, немов ніколи й не існувала. Руїни лишаються холодними, але в їхній тиші народжується нова рівновага: ніхто не має більше сили переважити іншого. Попередження поколінням Мудреці вчать: світ можеш зберегти вибором, поки ще не пізно. Бо якщо кличеш Дракона — він покаже дзеркало, а кличеш Самурая — дзеркало буде розбите його мечем. Ліпше слухати шепіт Рівноваги, ніж чути кроки Пустоти. Так і досі живе легенда про темного мандрівця. Хтось назве її казкою для лякливих дітей, а хтось — нагадуванням владоможцям: кожна крапля зайвої зверхності може покликати того, хто зрівняє чаші кров’ю й попелом. І коли він прийде, не просіть милості — у Пустоти немає сердечних слів, є лише безжальна гармонія.
